Шофери за покликанням з околиці Чернігівщини
Скільки ж кілометрів доріг, якщо скласти докупи весь кілометраж, наїздили водії, з якими нам довелося днями спілкуватися, за весь період своєї роботи? Зараз вони, якщо вести мову про вік, на пенсії, але ще й досі працюють. А якщо підійти до проблеми «водії-дороги-пасажири» значно глибше, то можна сміливо сказати, що завдяки їм ще тримається і саме підприємство. Про людей, які працюють тут, і про проблеми з пасажирськими перевезеннями – у нашій розповіді.
Колись і тепер
Розмовляючи з водіями Ріпкинського автопідприємства, розумієш, наскільки вони є професійними водіями. Це не те, що нині: заплатив кому треба потрібну суму грошей – і вже кермуєш, навіть не навчаючись в автошколі, і здається, що ти вже справжнісінький водій. Раніше серйозніше ставилися до водіння автотранспорту – треба було кілька місяців навчатися цій майстерності, а тому про водіїв попередньої епохи, які попрацювали все своє сумлінне життя, можна впевнено сказати, що вони обрали професію водія за покликом своєї душі. А що вже казати про тих, хто не тільки перевозив всілякі вантажі, а роками займався перевезенням людей! Окрім устремління в набутті потрібних навичок і підвищення майстерності, треба мати особливе «чуття» та відповідальність. І мабуть тому професійні водії, серед яких і Володимир Воєдило та Микола Єфіменко з Ріпкинського автопідприємства № 17444, – люди стримані, спокійні, і напевно – з миттєвою реакцією та стійкі до стресів. Цьому їх навчило саме життя зі своїми примхами та сюрпризами. І це ми відчули під час нашого спілкування.
Це нам так здається на перший погляд, що водій, рухаючись щоденно по тій самій уторованій дорозі, їде собі механічно без пригод, зайвих навантажень, особливої зосередженості… Але це ж зовсім не так. Щоразу водію доводиться бути уважним, відповідальним, готовим до непередбачених ситуацій, аби отих дорожніх пригод було якнайменше.
Так складається (чи навпаки не складається) в житті, що доля веде усіх нас різними дорогами. Зі шляху, на який потрапив ще в юності, Володимир Воєдило ніколи не звертав. Через це – особлива повага від колег, рідних, знайомих. Цьогоріч якраз виповнюється сорок років, як вперше сів за кермо автобуса на цьому підприємстві добродій Володимир. І жодного разу не схибив, не звернув з обраного в юнацькі роки життєвого шляху. І за це заробив пенсії аж 2980 гривень! Ні, я не помилився – саме так: дві тисячі дев’ятсот вісімдесят гривень!
Але як би там не було, Володимир не шкодує, що обрав саме таку професію. Чітко пам’ятає, як четвертого квітня 1984 року вперше сів за кермо маршрутного автобуса «Ріпки-Розсудів-Любеч». Хлопця переповнював адреналін та охоплювало бажання бути корисним людям. Адже, хоча й на деякий час, вони довірили своє життя саме йому – молодому водієві…
– Я якраз прийшов з армії, там теж крутив «баранку», був молодий, автобусів – сила-силенна в автопарку, маршрутів теж – не один і не два, – пригадує вже досвідчений водій. – Перший раз, пригадую, людей в попутних селах битком набилося в автобусі, але всі були веселі, задоволені. Одним словом – життя буяло.
Те, що жодного дня не шкодував Володимир за обрану професію, можливо вплинуло й те, що його батько – Олексій Іванович – теж все своє життя працював шофером на грузовику і теж на цьому підприємстві!
Ось і зараз Володимир Воєдило працює на маршруті Ріпки – Радуль. Сказати, що дорога в незадовільному стані – це нічого не сказати. У цьому ми й самі переконалися, коли спробували трохи проїхати по так званому асфальту.
Останній раз ремонтувався цей відрізок шляху у 30 кілометрів ще кілька років тому. Особливо псується тверде покриття через пересування вантажних фур, які возять ліс.
– Те, що дорога нікудишня – в одну ямку треба пів машини асфальту класти, а ямок там уйма, так ще й збитковий маршрут, – ділиться своїм негативним (і такий, на жаль, існує) досвідом Володимир Воєдило. – Я їжджу, наприклад, в Радуль щоп’ятниці. Буває й таке, що й пасажирів взагалі немає, а то хіба що 1-2 людини. Заїжджаю, окрім Задеріївки, – це по трасі – ще й попутно в кілька сіл (Лапотні, Грабов), але ж всі села майже пусті, та й то в основному без мужиків: старі повмирали, а молоді – на війні.
Микола Єфіменко працює ще на радянському автобусі КАвЗ-3270 виробництва Курганського автобусного заводу, який обслуговує пасажирів тут аж 33 роки підряд!
– Проблеми почалися на підприємстві ще з часів так званої перебудови. Саме тоді почали з’являтися різні приватні структури-перевізники, а аналогічні нашому підприємства йшли на дно, – так описує стан справ в автоколоні водій з сорокарічним стажем Микола Єфіменко. – Але завдяки тому, що хлопці наші не розбіглися, й зберігся наш колектив. Зараз нам, звичайно, трудно – і насамперед із запчастинами, та й заробітки самі знаєте які, бо людей, які б користувалися нашим транспортом, мало тепер в селах… Запчастини, гуму для коліс самі відшукуємо, в основному в Чернігові, і за гроші підприємства купуємо.
Колектив та керівництво ПрАТ «Ріпкинське автопідприємство 17444» все ж таки не опускають руки та впевнені у тому, що усі виклики, з якими стикнулися не тільки тут, неодмінно будуть подолані.
Проблеми та сподівання
З величезного колись автопідприємства, де існував не тільки автобусний парк, а й діяв окремий підрозділ з вантажних автомобілів, залишилося три справних одиниці (зі ста) автобусної техніки.
Колись, як розповіли наші співбесідники з АТП 17444, щоденно тричі на день курсували автобуси за окремими маршрутами: «Радуль-Ріпки-Київ», «Любеч-Ріпки-Київ», «Добрянка-Ріпки-Київ», не кажучи вже про те, що в кожне село по два рейси щоденно прямували автобуси та по кілька рейсів з Ріпок і Чернігова та між районними центрами.
Сьогодні, коли деякі реформи, як-от медична, освітянська, поштова, не сприяли й не сприяють збільшенню кількості населення в сільській місцевості, для селян автобусне сполучення залишається чи не єдиним джерелом надії на те, що про них ще не забули. Адже наявність клубів, бібліотек, ФАПів, шкіл, поштових відділень вважалося роками необхідними елементами повсякденного життя в селі. А так звані реформи, навпаки, все зробили для того, аби люди з села повтікали зовсім. Та ще й виникли проблеми інші через війну…
Через стан доріг інші маршрутні перевізники не ризикують братися за перевезення пасажирів на таких ось понівечених ділянках. Тож доводиться перекривати цей напрям руху наявними можливостями та ресурсами підприємства АТП 17444. А можливості ті – досить-таки обмежені. Три застарілих автобуси, які постійно треба ремонтувати, – ось і всі ресурси. Тому керівництву автопідприємства та працівникам, які ще зосталися та працюють майже на ентузіазмі, доводиться викручуватися як тільки можна.
А ще ж існує впорядкована нормами система, яка дозволяє виїжджати на певні маршрути. Інакше кажучи, результати конкурсу визначають, якому перевізнику якими напрямами користуватися і в які населені пункти можна їхати.
Тим, що автопідприємство сьогодні виживає як тільки може, треба завдячувати керівництву і працівникам, які ще втрималися тут працювати. Було б доречно, якби громада, населені пункти якої обслуговує АТП 17444, змогла б придбати бодай один новенький автобус. Ну, стільки ж можна ремонтувати отой наявний нещасний автотранспорт! Дехто скаже: так війна ж! Так, але не забуваймо, що в селах мешкають батьки й діти тих, хто на фронті воює з запеклим ворогом. Це – по-перше. А, по-друге, скільки коштів, які призначаються для фронту, спливають деінде й осідають в чиїхось кишенях.
А в цій ситуації, яка нині склалася, транспортне сполучення є головним чинником у буденному житті сільських мешканців. Хіба не так? Не в усіх є авто, щоб добратися при потребі з села в Ріпки.
З надією сподівається маленький колектив, що все ж таки справи підуть на лад – нехай не зараз, коли йде війна, а згодом, але ж буде краще. Не можна ж весь час жити у проблемах. Тим більше, що люди в автопідприємстві – «золоті».
Так про свій колектив висловився Сергій Ткаченко, директор ПрАТ «Ріпкинське автопідприємство 17444», яким керує ось вже 36 років.
– Найцінніше на нашому підприємстві – це люди, які попри всілякі труднощі, продовжують працювати тут, – зазначив Сергій Ткаченко. – Це професіонали високого рівня. Ми всі, як одна велика родина, де кожен знає одне одного вже багато-багато років… Я порівняв би роботу водія автобуса з роботою льотчика-випробувача. Вони схожі за небезпекою та нервовим навантаженням. Різні бувають ситуації на дорогах. А ще – вони як психологи, бо різні ж пасажири трапляються і кожного разу треба залагоджувати ситуацію… … Тому величезна шана і дяка водіям за таку складну роботу та витримку.
Виникає природнє запитання: а чи є перспектива у цього підприємства? Так, дійсно, є, але не при нинішній ситуації… Керівник автопідприємства озвучив досить таки слушну й розумну пропозицію. Але попросив, аби про неї поки що не писали, бо це тільки ще виношується у нього така думка, тож не хоче сам себе зурочити. А й справді – не дарма в народі кажуть: не буде так, як думаєш, а буде так, як станеться. Головне у цьому – сподіватися на краще. І вірити, бо на все свій час.
Сергій Кордик, фото Миколи Тищенка
